Читаючи збір статей отця Йоана Мейендорфа, я наштовхнув на одну його думку, що сучасні літургійний поділ читань не відповідає потребам людей. Замість того, вчити людей як жити — на думку отця, Церква читає більше про зцілення, як про есхатологічні знаки Церква. І я чесно був здивований такою заувагою. Може це виходить з того, що я знаходжуся у протестантському та сучасному середовищі, яке надто захопленні психологію, але я думаю що тепер надто багато говорять про те, як треба чинити, а мало хто що робить. Ось наприклад свідки Єгови звели усю свою діяльність до проповіді. Для чого займатися хворими чи будувати лікарні — скоро прийде Ісус Христос, і кого не треба перестане існувати, а інші будуть здорові і щасливі. Принаймні так виходить з їхніх журналів пропаганди.
Але я думаю, що Церква саме має проголошувати Царство. І має це чинити як робив Сам наш Господь Ісус словами та вчинками. Якщо нам не доступні чудеса, про які говориться в Євангеліє, то ми маємо їх явити через актуальну любов до потребуючих, нужденних та калік. І також Церква має говорити правду. А правда полягає в тому, що нас не чекає добре життя тут, лише Там. А то тепер усі якось надто захопленні будування “світлого майбутнього”. І якщо у минуле відійшли намагання зробити це у масштабі цілого світу чи принаймні окремого народу, то тепер наше телебачення і реклама звелися до побудови цього доброго життя у розрізі окремої особистості. Тепер людина вирішила побудувати Вавилонську Вежу у собі самій та своїй родині. На це направленні усі зусилля психологів — ти можеш! Можеш добре поводитися з іншими, можеш бути самодостатнім, ти все можеш. І чого я так нападаю на психологію? Зовсім не тому, що я інвалід і не можу такого зробити у себе — мені завидно. А тому, що при таких колосальних зусиллях часто втрачають суть — любов. Ти все це робиш, аби тоді було добре. Для чого переживати за інших, це стрес! Треба дбати про спокій, здоров’я, комфорт заради самого спокою, комфорту і здоров’я. Так ніби це є самодостатні цінності. Мені усе одно це все смішно перед тим, що кожного з нас чекає смерть. Старість, неміч і хвороба.
Але повернуся до того, що я почав писати. Ось вже пішов другий рік, як я потрапив до Греко-Католицької Церкви. Одразу хочу зазначити, що я ніколи не був політиком. Тобто я не ніколи не прораховував значення тих чи інших своїх рішень. І коли я зустріч свого нинішньго пароха і він запросив мене на Божественну Літургію, а було це якраз 8 вересня, на свято Народження Божої Матері, то я сприйняв це як знак від Бога. Я запитав своїх духовних отців, тих священиків, до кого я прислухався і кому довіряв — вони не заперечили проти такого мого вибору. Таким чином я опинився в Церкві, про яку я ніколи не думав.
Не буду заперечувати, що в мене були пропозиції продовжити навчання і стати священиком у Греко-Католицькій Церкві, але вони так і не були здійснені. Тому я перейшов на нову парафію зовсім не тому, що шукав нового, кращого місця для себе самого, але тому що я справді вірив, що це місце мені запропонував і приготував Сам Бог. Тому тепер після півторічного перебування в Церкві, це мій другий Великій Піст, я хтів би дякувати Богові за ті дари, які я Там знайшов.
Скажу чесно, що після мого перебування у західному обряді, навчання в семінарії, я мав досить багато різного досвіду. Тому моя перша думка була дуже проста. Триматися якомога далі від “кухні”. Мені було достатньо допомагати отцеві одягатися, я і радів з того, що мав співати Апостола. Дивно, але якраз коли я прийшов до Церкви, помер несподівано той, хто співав Апостола до мене. Господи, прийми його до Себе! Але така моя позиція швидко змінилася. То отець мене відправив за канонічною місією, то люди дзвонили, де це я, коли я хворів, то отець давав якусь роботу. Таким чином я і знайшов своє місце.
Не буду приховувати, що я дуже сильно пручався Богові. Це навіть якось певно вкладено в мою природі. Мені усе було не так, я увесь час хтів чогось іншого. Безперечно, це все було більше пов’язано зі станом мого здоров’я. Бо коли тобі болить, то тобі все не миле. Але у Церкві я зустрівся з тими речами, які чогось тікали від мене, коли я так сильно прагнув священства у Римо-Католицькій Церкві. У Східній Церкві я знайшов те, чого раніше не помічав — цілу східню традицію, яку сама Західна Церква відкрила для Себе у ХХ столітті.
Для чого я все це пишу? Бо може я чогось не розумію, я не виховувався в цій традиції з дитинства і в мене нема якихось цікавих історій, щоб розповідати зі свого життя дітям на катехезі. І я не розумію деяких дискусій, які ведуться у церковному середовищі. Я не розумію чого треба щось там змінювати, мені усе подобається, мені все цікаво. Як то кажуть, ось так би взяв і їв, і їв би, ще і ще.
Може це в мене якісь неофітський запал, а може конвульсії перед смертю, але мене засмучує те, що люди не розуміючи краси і глибини східньої Літургії та духовності, намагаються замінити ці речі чимось банальним і простим, при цьому вважаючи себе розумнішими та мудрими за інших.
Я не хочу втрачати той скарб, якій я отримав від Бога.
Комусь не подобаються ті самі ектенії, довга Літургію — а я втомився від усіляких ересей під час відправ та проповідей. Комусь може не подобається і Святе Письмо, бо є лише 4 Євангелії і читається одне і те саме!
Тому думка про те, що якби було краще, то більше було б людей, то люди б жили інакше, мені здається цілком помилковою. Що від того, що Церква щось змінює — в світі щось змінюється? Хіба більше стало людей після реформ ІІ Ватиканського Собору? Навіть, якщо Церква щось і змінює, то Вона має це робити для Себе, щоб виконувати ту місію, яку на Неї поклав Ісус Христос. Нам заповідано проповідувати, а не чекати доки всі люди покаються і прийдуть до нас. Тому і в цих знаках, чи то Євангелія чи то Самих Таїнств, ми звіщаємо те Царство, Яке наступить і вже є між нами. Що з того, що світ нас не розуміє? Хіба в цьому справа, щоб нас зрозуміли? Розуміння все одно не може усунути віри. Поясніть мені як це Бог Один в Трьох Особах. Це є Таємниця, яка перевершує мій розум. Тому мені здаються такими куцими аргументи полеміки Філіокве. Бо ми так насправді говоримо про те, чого не знаємо. І коли він починає говорити, бо йому хтось не подобається, тобто суттю його слів є довести, що інший поганий, то це ні до чого не приводить. Про Бога можна говорити лише маючи любов, бути з Ним. Не дарма саме богослів’я пов’язане з життям. Хто як живе, так і проповідує. А то лише говоримо, а нічого не робимо.
Я сам знаходжуся на певному роздоріжжі. Я так звикся до того, що я нікому непотрібний інвалід і що можу писати про все, що мені заманеться доки не читає цього ніхто. А тепер я не тільки зрозумів, що мене читають, але і читають поважні люди, справжні люди. Не якісь кіберботи, які бояться реального життя і живуть у мережі, а реальні особи. І тут на такому фоні виявилося, що я є тим, якій пише, хоча так насправді не має для цього ані здібностей, ані знань.
Мені усе життя здавалося, що для того, щоб проповідувати треба бути експертом у Святому Писанні чи принаймні вченні Церкви. Таку високу планку я бачив в тих священиках, які мене оточували. А тут вийшло, що я за цей час свого відлюдництва, не те, що вчився, але створював щось своє і ось тепер вийшло, що в мене є своя позиція, яку я звик приховувати за довідкою з Психіатричної Лікарні.
Десь в своїй суті я звик бути звик бути консерватором і відноситися до Церкви, як до Святої. Те, що є в Ній є добре. І там нічого не треба міняти. Я не вважаю, що треба там щось змінювати. Принаймні це не моя справа, як мирянина. Для цього є єпископи і священики. Вони відповідальні за Церкву і за нас самих. Моя ж справа молитися і підтримувати їх, як я можу. Якщо я можу служити як катехет чи д’як, то я радий це виконувати.
Крім того я знайшов той вимір де я можу реалізовавувтися — це молитва і справи милосердя. Ніхто не забороняє мені любити.
Певно я досить довго боровся за те, щоб бути в Церкві. А потім зрозумів, що є цілий світ. І я, як світський, маю саме там реалізовувати своє покликання. А з Церкви я маю черпати сили та натхнення, Того Святого Духа, Якому маю підкорятися.
Тому всі ці потреби реформи Церкви я вважаю непотрібними. Крім того мені здається що шлях в Церкві є саме шляхом поглиблення, а не реформи. Не можна звести усю діяльність Церкви до реформи. Якщо брати працю з невиліковно хворими, то на мій погляд мова не йде про те, щоб постійно поліпшувати умови їх проживання, робити ремонти і змінювати лікування. Справа в любові. В тому, щоб бути поряд. Час на цій землі данний саме для життя. Це є час терпінь і випробувань. Нагорода нас чекає Там, а не тут. І коли ми тут намагаємося добре прилаштуватися, то втрачаємо суть нашого покликання. Ми маємо любити. І відповідно священик має любити своїх прихожан. А батьки мають любити своїх дітей.
Світ тепер через свої психологічні передачі постійно намагається змінити все на краще. А в цей час хтось просто опіковується хворими і просто молиться.
Мені здається в чому полягає сутність гендеру: в тому, що світ вважає, що він може вирішити всі свої проблеми. Він не потребує Бога. Якщо є погані батьки, то треба в них відібрати людей. Якщо є хтось поганий, не такий як треба, то його треба ізолювати. Ось таким чином світ намагаючись будувати гарне і добре суспільство відкидає тих, хто не є таким. Це алкоголіки та проститутки, невиліковнохворі та неадекватні. Світ не знає що з ними робити;; вони не піддаються ані вихованню, ані примусові. Тому єдине, що він може запропонувати це ізольовані психіатричні лікарні, хоспіси та тюрми. І ось мені здається, що саме в такі місця і має йти Церква. Бо туди йшов наш Господь. Хто Його оточував? Хіба не ті, кого ми воліємо не бачити? І ті, хто через гроші чи кар’єру там теж опинився, ми навіть починаємо вважати героїзмом. Це вже така свята справа, коли мати глядить за хворим сином.
Чи не заміняємо ми саму сутність святості. Святість це не наш героїзм, і навіть не наші добрі вчинки. Святість це участь в житті Бога. Тому мені здається, що правдиве милосердя і любов, не можливі без Бога та без Церкви. Бо хоч якби ми не крутили лише Присутність Бога є гарантією, що це є правдива любов. Бо лише Бог може посилати до такої безнадії, в якій у людей опускаються руки. Лише віра у Воскресіння може давати силу для того, щоб бути з тими, хто помирає і не спроможен відповісти взаємністю. Лише та є правдива любов, яка черпає силу з Нього. Усяка інша людська діяльність, яка ставить метою не Небо, перетвориться врешті-решт у порожнечу, коли вичерпає саму себе.
В цьому проблема усіх людських зусиль, не оперті на Богові, вони закінчаться нічим. А зі свого власного досвіду, я знаю, що приведе до гріха. Коли я взяв її лише для задоволення, то коли почнуться проблеми, то я її відкинути. Коли я не досягну своєї мети у діяльності з хворими, то перестану їх любити. Правдива любов активна лише тоді, коли має за Джерело Його.
Тому мені так не подобається те, що хтось хоче постійно реформувати Церкву. І то знизу, а не зверху. Бо мені здається, що тоді підриваються самі основи: покори та довіри. Я хочу вірити в Церкву, а не бачити в Ній все добре. Я не потребую Церкви, як досконалої спільноті, бо тоді б Вона була закрита для грішників. Я хочу любити. І любити в Церкві. А це значить мати милосердя до інших і признавати, що я не все розумію. Я потребую Церкви, щоб зустрітися з Богом, а не щоб діяти самому. Амінь.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Для детей : Один день из жизни школы боевых искусств - Наталия Минаева Меч. Это интересно
Древнейшие бронзовые мечи (9-8 вв. до н.э.)
Рубящее и колющее длинноклинковое (до 1,5 м.) оружие с прямым обоюдоострым клинком. Бронзовый меч появился во 2 тысячелетии до н. э., железный - в начале 1 тысячелетия до н.э. Длина их была не более 70 см. Эфес меча состоит из рукояти, гарды (обычно типа крестовина) и головки. У некоторых мечей гарда может иметь форму круга, а головка представлять собой набалдашник. В качестве дополнительных элементов защиты руки отдельные мечи имеют дужки и лангет (небольшой щиток для защиты большого пальца). Рукоять обычно делается из дерева и оплетается проволокой (либо выполняется целиком из металла). Головка представляет собой металлический шарик, который может иметь шляпку (расклепанный конец хвостовика).
Крестовины меча двоякого рода: прямые и с опущенными концами. Меч с крестовинами второго типа наиболее пригодны для рубки с коня. В процессе развития, в зависимости и от оборонительного вооружения, и от приемов боя, форма меча изменялась.
Заподноевропейский меч 15-16 вв.
После падения Римской империи и до выделения рыцарской конницы в главную ударную силу на поле брани, то есть в период с 6 по 10 вв., длинный меч стал массовым оружием во всем регионе. Ведущим типом меча в этот период стал каролингский, названный так в честь правящей во Франции династии Каролингов. Такие мечи, широко распространенные во всей Европе, были длиной 80 - 90 см, шириной 5-6 см и имели прямой клинок, который мог быть как обоюдоострым, так и иметь одностороннюю заточку и скошенное в одну сторону острие.
Скандинавский меч, который еще называют норманским, очень хорошо подходил рослым и физически сильным викингам. Он был достаточно толстым в поперечнике, имел очень массивный противовес (у некоторых мечей размером почти с кулак) и небольшую гарду (или вообще не имел ее). Некоторые мечи имели на навершии крюк или небольшой крюкообразный клинок, которым можно было атаковать противника, уведя в сторону его меч основным клинком.
Мечи 9 - 10 вв. имеют ровный широкий клинок, закругленный к концу, и являются только рубящим оружием. Мечи 11 - 12 вв. с заостренными концами и слегка сужающимися книзу клинками имеют значение не только рубящего оружия, но и колющего. Мечи изготовляли из железа и сварочного булата. В конце 12 в. рукоять меча удлиняется настолько, что позволяет действовать двумя руками. В этот период мечи имеют заточенные у острия клинки, способные проникать сквозь сочленения доспехов.
Ножны у меча деревянные и покрываются кожей или материей и привязываются к поясной портупее на перевязи, каждый конец которой, разрезанный на ремни, образует плетеное кожаное кольцо.
Ремни эти обычно покрыты бархатом, шелком и шиты золотом, а иногда украшены финифтью. К этому времени относится появление рыцарского оружия. Рыцарские мечи выделяются своей красотой, считаясь благородным оружием. В продолжение месяцев их оставляли лежать на алтарях, они участвовали в литургии, их благословляли священники и даже освящали. Лучшие хранились в сокровищницах монастырей под алтарями, на могилах своих бывших владетелей. Им дают имена, как это делалось еще во времена Каролингов; при инвеституре, короновании, посвящении они участвуют в церемонии в силу строго соблюдаемого завета. Их происхождению часто приписывали сверхъестественный характер; некоторые из них якобы обладали волшебными свойствами.
В первой четверти 14 в., после внедрения латного доспеха, клинок рыцарского меча стал длиннее, что увеличивало силу его удара и дистанцию. Так появился полутораручный меч, сначала в Германии, потом - в Англии, затем - в остальных странах Западной Европы.
Европейский меч 14-16 вв.
Классический рыцарский длинный меч окончательно оформился к 13 в. Средняя длина его клинка составляла 75 - 80 см, максимальная - 90 см. меч был плоский, шириной 5 см и имел долы. Гардой служила простая перекладина, дужки которой могли незначительно загибаться вверх. Рукоять, рассчитанная на одну ладонь, имела в длину 10 см. Заканчивалась она навершием-противовесом, которое очень часто использовалось как тайник для хранения какой-нибудь христианской реликвии, повышающей "святость" меча и боевые качества его владельца. Поэтому рыцари навершие в бою не использовали. Вес меча составлял 1,25 - 1,8 кг.
В настоящее время, согласно европейской классификации, под коротким мечом понимается меч длиной до 60 см (2 фута), длинным - от 60 до 115 см (2 - 3,5 фута), полутораручным - 115 - 145 см (3,5 - 4,5 фута), двуручным - больше 5 футов, то есть 152 см. Клинок последнего был шириной 5 - 6 см. Длина его рукояти составляла около 30 см, весил он от 3,5 до 5 кг. Двуручный же "тяжелый меч" весил до 8 кг и мог доходить в длину до 2 м.
Русский меч
На Руси меч являлся дорогостоящим предметом вооружения, часто передавался от отца к сыну. Мечи 10-12 вв. имеют клинок длиной около 100 см, шириной 4 - 6 см, толщиной средней части клинка 3 - 6 мм. Переход в 14 - 15 вв. от кольчуги к наборным доспехам повлиял и на эволюцию меча. Доспехи в бою легче было проколоть, чем разрубить. Поэтому прежнее рубящее действие меча заменяется в 14 в. на колюще-рубящее. Мечи становятся длиннее (до 120 - 140 см). Их рукоять делают большой, крестовину - прямой и длинной (до 26 см). На клинке меча появляются трехрядные долы
